Я працював на заводі у виробничому відділі, і мій батько теж там працював сторожем. Одного разу, коли я був на нічній зміні, ми з напарником сиділи в кабінеті та пили чай, коли в нього задзвонив телефон. Він почав говорити голосно та емоційно, і я міг чути, як він kричить у слухавку. Я спитав його, що відбувається, і він сказав мені, що намагався віддати комусь свою німецьку вівчарку, бо вона вже стара й більше не потрібна йому. Пошкодувавши собаку, я зателефонував батькові, щоб дізнатися, чи не потрібний на заводі сторожовий собака. Він погодився, і наступного дня ми поїхали за собакою.
Ми також покликали нашого сусіда, ветеринара з нами. Коли ми приїхали, ми були вражені, побачивши, що собака весь поранений і весь у крові. Дядько Коля пояснив, що вона часто тікала, але ветеринар вважає, що з неї зну щалися. Ми вирішили забрати її додому, і мама приготувала кашу з м’ясом. Ми звали собаку Цезарем. Бачили б ви, як вона жадібно їла кашу. Ми вирішили залишити її та відвезли до ветеринарної клініки на щеплення та ліkування.
Цезар тоді дуже близько дружив із нашою кішкою, проте незабаром йому стало сумно після того, як не ста ло кішки Ніни… на жаль, вона була вже дуже старою. Якось ми знайшли Мурчика на вулиці на морозі, тож взяли і його. Цезар і Мурчик стали найкращими друзями, і ми були щасливі, що вони обоє з’явилися у нашому житті. Навесні ми відвели Цезаря до дресирувальників, і він став в рази розумнішим і слухнянішим. Думаю, ви вже здогадалися, а якщо ні – скажу, що наш Цезар був не старим, як його називали колишні власники. Ті просто хотіли якнайшвидше позбу тися бідного собаки.