Нещодавно з пошти повідомили, що на моє ім’я прийшла посилка. Я, як ні в чому не бувало, пішла отримувати. Думала, що батьки щось в подарунок прислали і забули попередити. Розпаковую її вже вдома, а ця посилка від kоханки чоловіка. У ній фотографії дитини, яка як дві краплі схожий на мого чоловіка, копії свідоцтва про народження, де мій благовірний визнав батьківство. Спочатку був ступор, а потім істериkа, сльо зи, лю ть. Подзвонила подружкам, наскаржилася на жа хливого чоловіка, на всіх чоловіків у Всесвіті, розписала які муки
пекельні я бажаю відчути на собі всім зрадниkам. Подружки мене пошкодували, гнів розділили, порадили розлу читися. Після цілого дня ридань я трохи заспокоїлася і змогла включити мізки. Піти і грюкнути дверима, звичайно, добре, в сенсі, звучить ефектно. Але що далі? На носі сорок років, вже не така красуня, як в молодості. На мені буде дитина років десяти, маленькі аліменти і квартира, за яку ще треба виплачувати іпотеку, яку я не потягну. Горде, але бідне і самотнє життя? Ефектно, нічого не скажеш. Я вирішила не рубати з плеча.
Увечері поговорила з чоловіком. Він відразу у всьому зізнався. Рік тому його на роботі обходила одна студентка, яка практику проходила в їх офісі. У них було щось пару разів. Чоловік на колінах просив пробачити його. Я для виду пару днів з ним не розмовляла, але потім благородно пробачила. Зрештою, всі ми rрішні, не мені су дити. Чоловікові сказала, щоб аліменти платив і з дитиною зв’язок підтримував. Не винен же малюк, що його батьки ідіоти. Минуло з тих пір п’ять років. Часто забираємо Юрочку до себе на вихідні, живемо мирно.