Іван Петрович ніколи б не міг уявити, що у власній квартирі йому не знайдеться місця. -Тату, та не обра жайся ти – вийшла на балкон старша дочка Лариса. – Я ж нічого такого не прошу. Пожалій онуків, віддай нам свою квартиру. -Переїжджайте до матері Остапа, у неї ж трійка. -Тату, ну, ти ж знаєш, що я не уживуся з нею – грюкнувши дверима, дочка пішла в будинок. Іван дивувався, адже йому здавалося, що він з покійною дружиною правильно виховав старшу дочку, але, як виявилося, були якісь упущення. Тепер тільки пес, після сме рті дружини, залишився його єдиним рідним створінням.
-Дідусь, ти нас не любиш? Чому ж ти такий жадібний? – вийшла 8-річна онука. Тут старий вже не витримав: -Добре, я віддам вам свою квартиру. Тільки обіцяйте, що не будете обра жати Мухтара. Через 2 дні Іван Петрович був вже в будинку пристарілих. Маленька сира кімната, з клопами і павуками. -Привіт, мене звати Валя – поруч сиділа ста ренька. – Ти не переживай, це спочатку важко, потім звикаєш. -Вас теж діти здали сюди? -Ні, дітей немає. Племінник. Квартиру до рук прибрав – а мене сюди заслав. Іван чекав кожні вихідні, коли ж приїдуть його рідні. Але ніхто не приїжджав. А одного разу до нього в кімнату зайшов сусід Степан. -Так ось ти де! Я ж знав, що ти не поїхав на дачу. Ти б не виrнав Мухтара на вулицю.
-Що? Що з моїм псом? -Ти не хвилюйся, ми його на час відправили в nритулок. Тоді Петрович вирішив нічого не соромитися і розповісти, що сталося у нього в родині. -Ти забув, що я юрист. Збирайся, поживеш поки у нас; я за цей час підготую всі документи. Незабаром вони знайшли ідеальний варіант. Разом з приставами, Степан та Іван виrнали сім’ю дочки, потім продали квартиру, віддали доньці її частку, а на решту купили маленький, але дуже затишний будиночок у селі. -У мене ще одне прохання, Степан. Пам’ятаєш мою сусідку в будинку преста рілих, Валю? Так от, привези її в село. Степан так і зробив. І на наступний вечір у затишному будинку вже сиділи троє: Іван, Валя і Мухтар.