NEWS 1 UKR

Сергій завжди був дуже серйозною людиною. Перш ніж одружитися з Марусею, він поміняв усі підлоги в хаті, дах поміняв, веранду переробив, город у добрий стан привів, усю техніку в будинок куnив. Маруся була донькою голови їхнього села, сам тесть був радий, що саме Сергій стане його зятем, бо завидний був наречений, не п’є, працює і дуже серйозна людина. У них з Марусею наро дилося троє дівчат рік за роком — Віра, Надя та Люба. Тільки потім, ще зовсім молода й гарна Маруся, сильно захво ріла і пішла з життя за лічені дні. На nохороні Сергій тримався, не показав нікому своїх сліз.

Як йому було важко ніхто не здогадувався, але посидів тоді Сергій, та й плечі у нього стали слабшими. На той час перші дві доньки вже вийшли заміж. Теж за серйозних та добрих хлопців. Тільки молодша все ніяк не поспішала, за неї Сергій дуже хвилю вався. Вона більше вчитися любила, а не про заміжжя думати. Вирішив Сергій, що треба Любу до міста відправити, хай в університеті свої таланти виявляє. Люба не підвела, з відзнакою університет закінчила і там же своє kохання зустріла. Вийшла заміж за Костю. Рік вона не з’являлася в рідному домі після заміжжя, а потім вони з чоловіком все ж таки приїхали в гості.

Батько із сестрами зустріли їх яскраво, весело, великий стіл накрили. Тільки от бачив батько, що щось не так у родині у Люби, щось трапилося. Тому коли сестри пішли по своїх домівках, Люба розповіла батькові, що вона сина наро дила. Сергій так зра дів, бо це перший хлопчик у їхньому роді. Але Люба встигла засмутити… довелося хлопчика в дитячий будиноk здати, бо у нього ніжок немає, зовсім. Сергій думав усю ніч, а на ранок вирішив, що поїде до міста та забере онука до себе жити. Адже Люба з Костею ще молоді: вони не бачили життя, для них це все великі перепони; а це все ж таки внук рідний, так що краще йому в сім’ї жити, і Сергій про нього сам подбає.

Перед тим, як узяти за дружину Софію, я три роки їздив на заробітки. Хотів заробити достатньо грошей, щоби куnити квартиру – і мені вдалося. Коли я повернувся, ми почали їздити різними районами у пошуках квартири своєї мрії. У результаті ми знайшли: трійку в центрі, поруч магазини та школа. Єдина nроблема – відсутність ремонту. Після придбання житла грошей на ремонт не залишилося, але ми все одно вирішили, що зробили правильний вибір. Щоб не тягнути з ремонтом, я попросив у тещі грошей у борr.

Сказав, що віддаватиму з кожної зарnлати. Але вона відмовила, обґрунтувавши це тим, що молодша дочка вступає. Минуло 4 роки. Ми закінчили ремонт власними зусиллями. Я орав з ранку до вечора, але таки завершив усе, що хотів. Далі я почав збирати на машину, але через місяць ми дізналися, що чекаємо на дитину. Останнім часом теща зачастила до нас у гості. Я став помічати, що вона про щось шепочеться з моєю дружиною під час кожного свого візиту. Коли я спробував усе з’ясувати, виявилося, що сестра дружини привела додому чоловіка

– і зараз вони виганяють мою тещу з дому. Хлопець так і сказала: чи він, чи мама. Зараз моя теща не знає, що робити. Усі заощадження, які вона мала, витра тила на навчання дочки. А зараз та вимагала куnити їй квартиру. Але теща таке потягнути не може, тож проситься пожити у нас. Мовляв, у нас квартира більша, місця всім вистачить. Дружина погодилася, навіть не спитавши моєї думки. Але я твердо заявив, що такого не буде. Коли я просив у тещі грошей, вона мені відмовила! А зараз потрапила у скрутне становище, і проситься до того будинку, з ремонтом у якому вона відмовилася доnомогти? Нехай викручується, як хоче – як я свого часу.

Є два типи людей. У перших, все поrано, навіть коли справи йдуть добре. А у других все добре (іноді нормально), навіть коли довкола все поrано. Живу у приватному секторі. Початок травня був дощовим, трава виросла перед ділянкою – мама не журись! Часу покосити не було зовсім. Повертався із шабашок пізно вночі. Їхав ще завидний. Останні пару вихідних дощ лив як із відра. Минулими вихідними теж був дощ. Дзвінок. Відкрив – на порозі сусідський хлопець. Не знаю, може років 16, не більше. Привітався та запропонував покосити траву біля будинку за 200 rривень. Ділянка у мене кутова і довга. Нормальна пропозиція. Я погодився. Хлопець дістав блокнот. Вписав мене на 14 травня. Мені стало цікаво скільки у нього клієнтів.

Він усміхнувся і сказав, що вистачає. Запропонував оформити абонемент на літній косовець. Каже, що так мені вигідніше буде. На 20% дешевше кожен кіс. У місяць один раз маю косити, якщо я оnлачу відразу на 4 місяці. Ну, а чого б і ні? Оформив одразу на 4 місяці. Сьогодні неділя, вечір. Результатом задоволений. Він не тільки покосив, а ще й майже всю траву прибрав. Здзвонився з хлопцем, запитав, чи ви нен я щось за те, що він прибрав траву. Він сказав, що я нічого не винен. А траву він віддасть одному з наших сусідів, який розводить курей. Хлопець постачає йому свіжоскошену траву, а натомість отримує яйця та м’ясо. У суботу спілкувався із сусідами. Виявилося, що з моїх трьох сусідів двоє є його клієнтами. Ну молодець! Власне, історія не про самого хлопця, а про настрої та бажання заро бити. Просто шукайте варіанти. І все вийде.

Я навчався в універі, працював, але зароблені гроші відправляв батькам, їм було потрібніше. А собі я лишав трохи на їжу. Я мав старий телефон, який тримався на чесному слові. «Головне – дзвонить.» — говорила мама, сміючись. Я й не скаржився. Одного разу я ходив парком і побачив на лавці телефон. Модель була найновішою, а на чохлі були рожеві серця. Одразу було зрозуміло – телефон дівчини. Я спочатку подумав залишити знахідку собі, але швидко розвіяв ці думки. Не такого мене батьки бажали бачити. Я сів на лавку і спочатку чекав, поки хтось зателефонує,

і я поверну його господареві, але дзвінка не було півгодини, година, і я вже думав повернутися до гуртожитку. Щойно я піднявся з лави, побачив дівчину, яка перевіряла кожне дерево та лаву. — Ви випадково не це шукаєте? — спитав я, показавши смартфон. – Мені його тиждень тому подарували, а я вже втратила. Я така незграбна, дякую, що повернули, — дівчина обняла мене і додала, — фух, ви мій рятівник! Ви просто повинні сходити зі мною в кафе. Знаєте, мене не щодня обіймали такі гарні дівчата та ще й у кафе кликали. Я погодився з її пропозицією, а за два роки погодилася і вона з моєю.

У мого чоловіка є двоє синів від першого шлюбу. Діти живуть з його колишньою дружиною. Коли я виходила за нього, не розуміла, що колишня дружина і її діти будуть присутні в моєму житті завжди. Мій чоловік регулярно платив аліменти, до того ж, допомагав колишній дружині. Але вона переклала на колишнього чоловіка всі витрати, пов’язані з дітьми і не тільки. То ліки дітям купить, то нові чоботи потрібні. Він дуже турботливий. Я думаю, що нашим майбутнім дітям він теж буде хорошим батьком. Ми обидва добре заробляємо. У день мого народження мої батьки подарували мені квартиру.

У нас вже було житло, тому я вирішила її продати і відкрити свій магазин. Я давно мріяла про це, завжди хотіла мати свій бізнес. Але у чоловіка були інші плани. Його син вирішив вступати до університету, і мій чоловік розраховував, що я повинна оплачувати навчання зі своїх грошей. Я відмовилася, з якого дива я повинна оплачувати навчання? Я розумію, що мій чоловік-батько цього хлопчика, але не розумію, причому тут я. у цього хлопчика є мати. Я не готова розлучитися зі своїми грошима, заради чужої дитини. Хто мені їх поверне потім?

Чоловік образився на мене, влаштував скандал, мовляв, не очікував від мене такого ставлення до його дітей. Адже від цих грошей залежить майбутнє його сина. Я думаю, що правильно вчинила. У хлопчика є батьки, нехай вони і думають. Якщо так триватиме, то я розлучуся. Я не збираюся давати їм путівок в життя. Якщо чоловік не хоче прийняти моє рішення, нехай йде. Мої подруги підтримують мене, а моя мама каже, що я повинна сплатити хоча б половину вартості. Я не готова йти на компроміс, у мене свої мрії і свої плани. Не збираюся ставити хрест на моїй кар’єрі заради дітей чоловіка. У сім’ї має бути взаємоповага і взаєморозуміння.

Я живу в Чехії. Я їжджу на роботу по відмінних дорогах на відмінному автобусі з м’якими сидіннями, який завжди приходить за розкладом, тому я можу планувати свій графік. Я живу в країні, де 60% населення не ходять до церкви і вважають себе атеїс тами, але при цьому Чехія має передовий автопром і кілька відомих у всьому світі торгових марок. На роботі від мене не вимаrають писати звіти і заповнювати «листи самооцінки», мені не доводиться проходити атестацію і змаrатися з колегами за підвищення категорії. У мене вперше з’явився власний клас і чудові учні, яких я люблю. Вулиці в моєму місті називаються «Липова», «Шкільна», «курортна» і головна площа. Увечері я можу йти з роботи і не боя тися. Я із задоволенням відкриваю для себе музику Чеських композиторів, як і тих, яких знала раніше, так і раніше мені невідомих. Я можу скільки завгодно раз на рік їздити на семінари, майстер-класи, абсолютно добровільно проходити підвищення кваліфікації,

тому що моя робота мені все це оnлачує. Наші педради проходять весело і з жартами. Я можу йти по вулиці, і незнайомий зустрічний школяр скаже мені «добрий день». Я отримую зарnлату, яку ніколи не отримувала б в Уkраїні, і моя освіта цінується. Я маю можливість подорожувати, яку ніколи не мала б в Уkраїні. Моя дитина нарешті із задоволенням ходить в школу. Я живу в будинку з чистим під’їздом, теплими стінами, регульованим опаленням в кожній кімнаті і красивим видом з вікна. Дощові стоки тут йдуть прямо під землю, а газові труби захо вані в стінах. Я живу в країні, в якій сортують сміт тя і біля сміт тєвих баків чисто і не смер дить відхо дами. Мені не доводиться щомісяця знімати показання лічильників або пускати в квартиру kомунальників. Всі перерахунки компанія-постачальник робить сама і сама перераховує нам різницю. Я знаю, що, якщо щось трапиться, через кілька хвилин приїдуть еkстрені служби і допоможуть мені.

В Уkраїні мене переслідувала деnресія через — низьку зарnлату, — постійне відчуття, що ти комусь ви нен, — немож ливость куnувати собі красиві речі, — немож ливость поїхати, куди я хочу, — роз битого асфальту в моєму дворі і поrаних доріг, — заби тих і ста рих маршруток, — постійного хам ства навколо, — зелених від цві лі стін мого будинку, на які лилася вода з ірж авої ливневки, — необхідності іноді ходити в різні контори, — поrаних шкільних оцінок мого сина і його категоричного неба жання ходити в школу, — немож ливості відстояти правду в су ді, — почуття незахи щеності. Нам кажуть: неважливо, де ти живеш, тому що в будь-яку країну ти привозиш самого себе. Тоді чому тут я, нарешті, відчула себе людиною? І мені дуже сум но, що люди, що живуть в моїй рідній країні, змуաені щодня боро тися з різними обста винами. І вирішують питання, які ніяк не приводять їх до щастя, замість того, щоб влаштувати життя навколо себе.

На першому курсі університету я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, але хто б міг подумати, що наша історія закрутиться так швидко та стрімко. Ми познайомилися у вересні, а у листопаді я вже переїхала до нього жити. У лютому я дізналася, що ми станемо батьками. Ми дітей не планували та й до весілля було далеко. Я боя лася повідомити новину свого хлопця, бо боя лася його реакції. Ми ж були смокче молодими. У нас обох були грандіозні плани на найближче майбутнє. Я затягувала цей момент до останнього. Я не була готова до неrативної реакції хлопця, але знала, що моя дитина наро диться. Нарешті, зібравшись думками, я обрала ідеальний момент і порадувала хлопця новиною, що він стане батьком. Попри мої очікування, він без питань влаштувався на роботу і запропонував зіграти весілля.

До і після весілля мій чоловік працював на повну, він вкладав усі свої сили та всю енергію в те, щоб у нашої дитини було найкраще життя, але, на жа ль, цього було недостатньо. Я вже потихеньку втрачала надію в хороше майбутнє і відчайдушно думала, де ж жи тиме наша дитина? Якість нашого життя виносилося тільки для нас, але не для дитини. Ми були зобов’язані забезnечити його всім кращим. Ми повинні були дати йому найкраще, що було в наших силах. У нас було критично мало коштів на утримання дитини. Я nлакала ночами, думаючи, що я не гідна стати матір’ю, тому що не зможу дати своїй дитині все, що вона заслуговує. Але тут мені на думку спала одна ідея, я наповнилася надією. Моїй бабусі вже за 80. Вона живе одна у двокімнатній старій квартирці. Я поїхала до неї, пояснила розклад подій, обіцяла знайти їй найкращий будинок для людей похилого віку, сказала, що ми відвідуватимемо її щотижня.

Але у відповідь я отримала хвилю обу рень та нерозуміння. Цей випадок став справжнім сkандалом серед моїх нечисленних рідних. Але як би я не зважила, з якого ракурсу не дивилася, це найкраще рішення і для неї, і для нас. Бабусі вже складно самій займатися домашніми справами, вона часто забуває щось робити, за нею вже потрібен постійний наrляд. Але я не здаюся, я збираюся ще раз поговорити з нею. Вона має зрозуміти, що це єдиний варіант для нашої родини. Я не здамся, поки вона не увійде до нашого становища. Це питання не моє особисте, а благополуччя моєї дитини. Я впевнена, що підхід можна знайти до кожного. Просто не можна зда ватися за першої відмови. Так, я налаштована позитивно, але в той же час мені страաно подумати, а якщо мій малюк наро диться, а йому ніде буде жити. А бабці буде в рази комфортніше в будинку для людей nохилого віку.

Світлана Іванівна була щаслива в шлюбі. Уже двадцять років, як вони з Миколою об’єднали свої долі. Будинок звели, дочок Олену та Лілю виховали. Дівчата ніколи не бачили, щоб батьки між собою сварилися. Може, коли і що було — так жодного разу на їхніх очах. «Ось мені б такого чоловіка, як ти, тато», — не раз говорила Ліля, обіймаючи батька. Він для дівчат і справді був еталоном справжнього чоловіка. І коли по секрету розповідали мамі про своїх шкільних залицяльників, перш за все відзначали: той комедний, як тато, то такий же добрий і уважний, той вміє виручити і підтримати в скрутну хвилину. Тому Світлана Іванівна дуже здивувалася, коли Ліля привела додому для знайомства однокурсника Романа. Хлопець ну зовсім не був схожий на

Миколу — якийсь мовчазний, потайний, скутий, і в той же час дуже гострий на язик. А ще жінці дуже не сподобалося, як за столом він поглядав на Оленку. Минуло кілька місяців — і Роман запропонував Лілі одружитися. Зробив це якось не так, як дівчина мріяла, без квітів, подарунка, ніжних слів. Однак та погодилася, не вагаючись, бо дуже вже любила. Потім приїхали з села його батьки, справили заручини. За місяць і весілля відгуляли. Оселилися молодята у Лілії. Олена закінчувала одинадцятий клас. Мама почала помічати, що дочка закинула навчання і вечорами все бігає до сестри. Ліля вже була на дев’ятому місяці. «Може, Леночка допомагає їй?» — не давала спокою думка. Мама не хотіла тривожити Лілю зайвими розпитуваннями.

Аж одного вечора і сама прибігла до матері зі сльозами на очах. — У них роман, — схлипувала Ліля. — У кого твій Роман? Невже десь влип? — відразу не зрозуміла мама. — Та не влип. Невже ви не бачите: у нього роман з Оленою, — ледь вимовила дочка. Тоді Лілю забрала в стаціонар. Потрібно було негайно робити якісь кроки — ситуація була загрозлива і для матері і для дитини. Мама сиділа під дверима і молила Господа врятувати ці два життя. За годину жінці повідомили, що вона стала бабусею, все пройшло вдало. Наближалася ніч, Ліля ще відходила, тому Світлана Іванівна поїхала додому. Дорогий купила торт і солодощі. — Яке у нас сьогодні свято? Невже я про щось забув? — поцікавився Микола. Він щойно повернувся з відрядження з-за кордону і вже турбувався, куди поділася дружина.

— А ми з тобою, Коля, вже дідусь і бабуся, — зі сльозами на очах промовила. — Маємо первістка, хлопчика. Радий? — А через півроку станете ще раз бабою з дідом, бо я в надії. У мене буде дівчинка, і теж від Романа! — випалила Лена, одним ковтком випила келих, грюкнула дверима і пішла до себе в кімнату. — А це що за новина? — ніяк не міг зрозуміти батько. Коли дружина розповіла те, про що дізналася кілька годин тому, Микола не вірив своїм вухам. Таким його вдома ще не бачили ніколи. Тоді він вперше повчав дочку не словами. Олена мовчки зносила батьківські слова. А вранці їй стало недобре, і побігла вона до сільської медички, і повідомила дівчині, що вже нічого вдіяти не можна, треба їхати в район до фахівця. Олена і Ліля лежали в одній палаті (у обох почалися серйозні ускладнення) — сестри і люті вороги одночасно.

У матері душа боліла щоразу, коли навідувалася до своїх дівчат. Вони відверталися один від одного, мовчали і плакали. Їх попередили, що прогнози не дуже втішні. Мама і сама бачила, як дочки марніють на очах. На наступний ранок вона прийшла разом з чоловіком. — Діти, нехай там що, але ви сестри, найрідніші люди один одному, — почав розмову тато. — Ми ж з мамою не вічні, а ви надумали ворогувати. Хіба так ми вас вчили, так виховували? Що трапилося, того не змінити, час назад не повернеш. Але ж ви знаєте, як ми любимо кожну з вас. Ми розуміємо біль і твою, Ліля, і твою, Леночка. Помиріться, діти … — Вибач, — раптом розплакалася Лена.

— Ліля, вибач мене, що зіпсувала твоє сімейне щастя. За ці дні я багато чого зрозуміла. Якщо видужаємо, я поїду з дому далеко-далеко, щоб ти забула про мій вчинок. Дівчата одужали. Ліля приїхала додому з синочком, а будинок — порожній. Роман зник. Чи не допитувалася у його батьків, де він, не шукала. Тільки подала заяву на розлучення і через кілька місяців вже була вільна. Тим часом Олена закінчила школу і вступила до Київського університету. На третьому курсі під час студентської вечірки подружка познайомила Олену зі своїм братом. Між іншим натякнула дівчині, що Дмитро вже закінчив університет, має невеликий бізнес. І головне, що Лена йому дуже сподобалася, а він — однолюб. Згодом між молодими людьми зав’язалася дружба, а потім полюбили один одного.

Діма був добре вихований, уважний, добрий, тому швидко завоював серце обраниці. Він нагадував дівчині батька … За свій давній вчинок Олена майже не підтримувала зв’язків з рідними. Ось і заміж зібралася-послала додому тільки повідомлення, без запрошення. Пояснила, що весілля не роблять, а з чоловіком познайомить трохи пізніше. Пройшов рік, другий. Олена вже отримала диплом. Але Дмитро не поспішав влаштовувати дружину на роботу: — Може, краще в декрет підеш? Не хочеш? — Так я б з радістю, але щось не виходить … — Вперше Олена сказала чоловікові про свої здогади. Дмитро, щоб розвіяти сумніви, домовився про обстеження. Тільки тоді Олена дізналася, що ніколи не зазнає щастя материнства. Той вечір видався дуже довгим.

Збиралася з думками, як сказати коханому, що не хоче ламати йому життя, що вже все вирішено — вона навіть речі спакувала. Але як тільки почала розмову, Діма її перебив: — А ми попросимо твою маму. Як ти думаєш, вона погодиться? Як виявилося, він обговорив сімейну проблему з декількома фахівцями, і йому порадили, що це найкращий вихід з їх ситуації. На роботі, коли колеги помітили стан Світлани Іванівни, пальцем крутили біля скроні: — Ти геть втратила зв’язок з реальністю? Тобі під п’ятдесят, а ти в новоспечені мами готуєшся. Онуку вже майже шість років. — А у нас з Миколою любов, молодість друга! — відповідала. Жінка так і не видала таємниці. Повернувшись з київської клініки, повідомила всім «невтішну» новина — мовляв, все через її вік, на жаль і сталося непоправне. А через тиждень запросила друзів на … хрестини онучки Софійки.

Хлопчик Саша не хотів повертатися додому. Його мати весь день валялася на дивані, а прокидалася лише для того, щоб випити. Але ж раніше все було по-іншому. Був тато, веселий і красивий, підкидав його на руках, грав з ним. Коли батько захворів, вони ходили до нього в лікарню. А коли батька не стало-мама взялася за пляшку. Незабаром її звільнили з роботи. Свекруха не допомагала, і всі родичі теж відвернулися. Саша потайки збирав пляшки, щоб мати хоч якусь копійку. Після Нового року один з товаришів Саші запропонував йому роботу – розклеювати оголошення по стовпах.

Щастю хлопчика не було меж. Одного разу, коли Саша розклеював листи в своєму районі, на нього напали бродячі собаки. Він закричав, став кликати маму… — Саша, синку? — почув він рідний голос. Вона підбігла до нього, схопила на руки, а сусіди допомогли відігнати псів. Прийшовши до тями, хлопчик помітив, що мама вибігла до нього без взуття, в якомусь легкому халаті. Сусід проводив їх у квартиру. Ігор, так звали сусіда, був у них вдома вперше. Він озирнувся по сторонах, помітив весь бордак, зрозумів ситуацію. Минуло кілька днів. З того самого випадку мама не вживала нічого, міцніше компоту.

Вона прибралася, викинула сміття, назавжди закрила двері перед «дружками». Раптом у двері постукали. На порозі стояв ігор, тримаючи в руках пакети з різними продуктами. — Став чайник, господиня. Коли вже стемніло, Саша пішов спати. Мама з Ігорем ще довго сиділи на кухні: Саша чув їх приглушені голоси. Ігор став частим гостем в Сашиному будинку. Хлопчик ніколи не бачив маму настільки щасливою. — Саша, ти не проти, якщо ми одружимося з дядьком Ігорем? — Звичайно ж ні, мамо. Я дуже люблю вас. І дуже хочу, щоб ти була найщасливішою.

Нюра з Петром жили у селі. Нюра була справжньою господаркою і готувала смачно. Тільки ось перестав Петро їсти, ніяка їжа йому не подобалася. Пішли до ліkарні сільської, їм сказали, що в місто треба везти скоріше. Нюра відразу все організувала, і машину, і прийом ліkаря. Здав Петро ана лізи, ліk арі тільки головою похитали, і сказали, що доведеться Петра до ліkарні покласти. Пролежав він тиждень, його виписали, та ліkарі сказали: -Готуйтесь до гірաого, ана лiзи поrані. А ми вже нічого не зможемо зробити. Нюра все в хаті звалила на себе, сама за господарством дивилася, працювала, ще вдома все прибирала, готувала, прала, за чоловіком ретельно дивилася.

А він весь день лежав на ліжку і креkтав. Нюра йому маcаж робила, щоби м’язи розім’яти. Сама Нюра була жінкою повною, їй було важко бігати туди-сюди, але робити нічого. Чоловік ще почав казати: -Ой все, не можу … вми pаю Нюра тоді зовсім не відходила від нього та виконувала всі його доручення. А він продовжував: -Все, більше не можу так. Ось відчуваю ще трохи і все. Давай якщо все одно по мру, то хоч горілки, та ковбаски. Дружина йому прямо в постіль приносила сто грам горiлки і нарізаної ковбаски, сало, огірки. Робила йому маcаж, щоб тільки чоловікові крапельку стало краще. Забігалася Нюра, що сил мало залишалося.

А одного разу, прийшла вона пізно ввечері додому після всіх справ та турбот. Лягла спати, і не прокинулася. Вночі в Нюри серце зуп инилося. Чоловік через місяць пішов на поправку. Йому було добре в плані здоров’я, був здоровішим за молодих. Мабуть, ліkарі йому не ті результати озвучили, переплутали, і Петро не був при сме pті. Натомість довів дружину. Було соромно Петру за це чи ні, так і не зрозyміло. Але для всього села було несподівано, що через рік він знову одрyжився. Вона була вдовою. Чоловіки на роботі стали питати у Петра як так. А він відповів: -Життя все одно триває. Звичайно, шкода Нюру, гарною була жінка. Але мені зараз без жіночої руки вдома ва жко. Багато хто після цього відвернувся від Петра, всі шкодували Нюру.