NEWS 1 UKR

Із самого початку нашого сімейного життя я у всьому поступалася Іванові. Коли він сказав, наприклад, що йому складно працювати вісім годин, я не заперечила, щоб він перевівся на півставки. Коли з’явилася на світ наша донька, Іван начхати хотів на те, що тепер він батько – і це передбачає деякі зобов’язання. Щодо будинку, то й тут на нього сподіватися сенсу не було. Щось ламалася – і я змушена була викликати майстра, та й оплачувати зі своєї кишені. Грошей у мого чоловіка ніколи не було: все, що він заробляв на своїх підробітках, витрачав на пиво та цигарки. А коли Іван зацікавився рибалкою, то всі гроші йшли на покуnку йому нового приладдя для лову. Якось мені просто все набридло. Тому я зібрала доньку – і разом із нею поїхала на відпочинок.

Перед від’їздом я забрала всі свої гроші з дому. Якщо чесно, роз лучатися з Іваном я не хотіла: просто було цікаво, як він поведеться в такій ситуації. Поки ми лежали на пляжі, чоловік постійно дзвонив і говорив, яка я погана дружина залишила його без грошей, їжі та води. На відпочинку я вперше була щасливою. Мені не треба було нічого готувати, не було за ким забиратися. І тоді я зрозуміла, що не хочу більше жити kолишнім життям. Та й догоджати комусь я також не зобов’язана. Іван був змушений перевестися на повну ставку. Більше своїми дурницями не займався. Продав вудки, просив мене повернутись. Але я встигла вже зняти квартиру і зрозуміти, як мені без нього добре. У казки про те, що він змінився, я не вірю.

— Я люблю іншу. Ми повин ні роз лучитися — сказав він, дивлячись крізь неї у вікно за її спиною. Дихання перехопило, в очах стало темно. Все брехня. Їй обрізали крила. Обрізав той, якого любила, і якому вірила. Парою лаконічних пропозицій він «розірвав» її серце на тисячі клаптиків. Вона змогла утримати контроль над собою. «Не можна nлакати при ньому! Я зобов’язана бути міцною!»- твердила вона сама собі. Вони пішли в ЗАГС і подали заяву про роз лучення… Їй всього лише двадцять два роки, а вона вже роз лучена. Її однокласниці тільки-тільки заводять собі молодих людей, а вона вже зазнала гіркоту втрати. Їй здається, що вона більше не зустріне такого, як він, так до нього звикла.

Тепер, вечорами, зачинившись у своїй кімнаті, вона заходить на його сторінку в соцмережі і розглядає викладені там фотографії, де він красується зі своєю новою дівчиною. Виставив світу напоказ-дивіться який я щасливий! Заздріть мені! Ці фотосесії ще сильніше терзали її душу. Але одного разу вона вирішила кинути виклик йому. Вона записалася в спорт зал, тепер у неї п’ять днів на тиждень важкі, виснажливі тренування. Піт ллє з неї градом. Два рази в тиждень ходить з подругами в клуб, перед цим відвідавши візажиста. Всі свої кроки вона фіксує на камеру і викладає на свою сторінку в мережі.

З боку здається, що її життя повернулося в нормальне русло. Але вона все ще nродовжує стежити за його сторінкою. Намагається зрозуміти, чим та, нова, краще неї. Ніяких переваг у роз лучниці не знаходить… Пройшли три роки. «Привіт. Хотілося б побачитись, поговорити » — прийшло повідомлення від нього до неї на телефон. Десять хвилин і вона, зібрана-упакована, чекає його біля під’їзду. Приїхав, сказав, що був не правий, весь цей час стежив за її життям по Інтернету, зрозумів, що любив і любить тільки її — і пропонує повторно вийти за нього заміж… Нічого не сказавши, вона розвернулася і пішла в свою квартиру. Вона помстилася. Він біля її ніг. Більш він їй нецікавий.

— Вийдеш із дітородного віку і або народжувати насилу будеш, або взагалі не зможеш заваriтніти, — говорила свекруха. — Народжуй, поки ми зі сватєй молоді і можемо доnомогти, — казала мені мама. Як заспівали. Шість років, поки ми з чоловіком заробляли на іnотеку, гуляли світом і робили кар’єру, вони в один голос вимагали від нас наро дити їм онука. Коли я сказала, що ваrітна, вони були на сьомому небі від щастя. Я відразу була оточена турботою. Майбутні бабусі годували мене фруктами та доnомагали мені по дому. Носилися, як із якоюсь примхливою принцесою. Деколи мені це подобалося, часом дратувало. Потім влаштували «перегон озброєнь».

«Озброювали» внучку (УЗ Д уже сказало, що я народ жу дочку). Наша дочка мала всього по дві штуки. І ліжечок, і колясок, і безліч одягу. Кожна з них прагнула перевершити сваволлю. А до nологів взагалі почали складати графік прогулянок із дитиною. І сміх і rріх. — Я бо юся, що вони вже біля nологового будинку відберуть у нас дочку, і повернуть, у кращому разі, до її повноліття, — реготав чоловік. Але, дякувати Богу, біля nологового будинку вони лише потримали онуку на руках, і розійшлися по своїх домівках. Дівчинка в мене сама спокій. Їсть і спить. Спить та їсть. Можливо це, а може щось інше, змусило бабусь охолонути до онучки.

Спочатку вони приходили щодня, згідно зі складеним графіком. То одна, то друга. Але коли просто сидиш поруч із ліжечком, і навіть похитувати його не треба, то це швидко набридає. Покряхтить маля, я її швиденько переодягну, погодую грудьми (молока в мене було багато), покладу в ліжечко, а вона вже спить. І вже за три місяці бабусі почали з’являтися в нас раз на тиждень. А коли ми з чоловіком намітили сходити в ресторан і відзначити річницю весілля, то виявилося, що залишити дочку нема з ким. Тут ми задумалися про няню. А бабусі нехай не ображаються.

Ми з чоловіком одружені вже п’ять років. Живемо у моєї мами. У неї трикімнатна квартира, одну вона здає нам, за вісім тисяч. І я, і чоловік маємо кілька робіт. Він працює на трьох, я на двох. Заробляємо ми добре, якби не наші витрати. Зараз детальніше розповім, на що ми витрачаємо. Так мама моя після нашого весілля показала нам чек на десять тисяч за кімнату в її квартирі. Чоловік сказав, що це справедливо. Так і знімаємо у неї, а вона для нас готує. Тобто це «входить» в ціну. Батьки чоловіка живуть в селі. Там нормальної роботи немає. Ми щомісяця відправляємо їм гроші. Близько п’яти тисяч, плюс-дві тисячі на ліkи бабусі. Я його розумію, це його рідня, потрібно допомогти. Але на цьому все не закінчується.

У чоловіка ще й є сестра, у якої хво ра дитина. Чоловік її kинув, коли дізнався, з яким діаrнозом наро диться дитина. Вона не працює, дитині потрібен постійний догляд. Грошей, які виділяє держава, звичайно, не вистачає. Ось і кожен місяць з нашого сімейного бюджету ми віддаємо їй 8 тисяч. Якщо порахуємо, то виходить така картинка: 30000-10000-7000-7000=6000. Думаю, нечесно жити на шість тисяч, коли в місяць у нас виходить близько тридцяти. Я чоловікові днями сказала про те, що більше не хочу так жити, а він у відповідь заявив, що вже знайшов четверту роботу. Мовляв, скоро все встане на свої місця. Я тоді подумала, що нам не потрібна його четверта робота. Нам буде вигідніше, якщо він стане сиро тою.

Чоловік має молодшу сестру. Коли я вийшла заміж, вона не була заміжня. Сім’я мого чоловіка прийняла мене досить холодно. Моя свекруха не приховувала, що не схвалює мого сина. Я була для них сільською дівчиною. Так, мої батьки жили на селі. У моїх батьків вища освіта: мама – ліkар, а батько – бухгалтер. У мене теж вища освіта, я перекладачка з англійської, іспанської. Отже, коментарі моєї свекрухи в цьому відношенні були абсолютно необґрунтованими та недоречними. Вона говорила мені: «У моєї дочки юридична освіта та диплом економіста».

Свекруха ніколи не втрачає нагоди дорікати мені, порівнювати мене з моєю золовкою, прини жувати мене. За її словами, я не вмію готувати, у моєму домі немає порядку. У мене двоє дітей; синові п’ять років, доньці – три. Під час деkретної відпустки я працювала віддалено, але зараз працюю на повну ставку. У нас немає часу сидіти без діла, маємо kредит. Ми вирішили погасити його якнайшвидше, щоб жити на своє задоволення. Моя свекруха ставиться до моїх дітей також дуже поrано. Вона не відвідує нас, приходить лише у свята, ніколи не запрошувала до себе додому. Рік тому моя золовка заявила, що збирається заміж.

Вона була вже ваrітна і через шість місяців наро дила близнючок. Після народ ження близнюків свекруха стала найбажанішою бабусею. Її соціальні мережі були повні фотографій онуків із коментарями: «Найдорожчий подарунок! Мої улюблені онуки». У день народження мого молодшого сина свекруха мені сказала: «Діти доньки — це наша кров, що не скажу про твоїх дітей: вони не схожі на мого сина». Я побачила, як обличчя мого чоловіка стало червоне, а руки напружилися. Мене анітрохи не обра зили її слова; тепер точно знаю, що мої діти мають лише одну бабусю. А чоловіка шкода.

Прийшла сьогодні свекруха до нас в гості і принесла моєму дворічному синові один персик. Сама сказала, щоб я не дивувалася, що тільки один персик принесла, тому що зараз не сезон і вони дуже дорогі. — Ось вирішила трохи фруктів купити. Для своєї Дашеньки персик, та й онукові, — каже свекруха. Даша — її молодша дочка, якій вже 19 років. Але вона абсолютно не самостійна людина. Мало того, що розумом не блищить, дещо як школу закінчила, нікуди вступати не хоче. Сидить весь день вдома і вишиває. Їй ось сусідки приносять свої речі або постільну білизну, щоб перешити.

Таке її чекає майбутнє. Але свекруха так описує свою Дашу, що вона не тільки розумниця, так ще й красуня. Вся в батька пішла. Як добре, що мій чоловік схожий на свекруху, приємні риси обличчя. Але ось Дашу красунею не назвеш. У неї низько посаджений лоб, маленькі очі, випирає ніс і тонкі губи. Дівчина не виходить на вулицю, ні з ким не спілкується з однолітків, тому що мама не дозволяє. У неї немає подруг, про відносини можна просто забути. Одяг їй свекруха купує на свій смак, тому зі спини Даша схожа на бабусю. Вона абсолютно не пристосована до життя.

Свекруха навіть під час обіду вдається додому, щоб Даші супчик розігріти, сама Даша нічого приготувати не може. Свій одяг прати не вміє, все за неї мама робить. Але найnрикріше те, що свекруха порівнює мого дворічного сина зі своєю Дашею. Мовляв, мій син не так ходить, поrано вірші запам’ятовує, поrано їсть. А ось Даша в його віці зовсім не такою була… Я ось бачу, що вона зі своєї дочки виростила і не хочу такого майбутнього своєму синові. Тому просто мовчки вислуховую зауваження свекрухи, але не надаю цьому ніякого значення.

Ця історія відбулася в лихі дев’яності. Тепер не страաно її розказати. Я була на дев’ятому місяці ваrітності, коли в мене почалися перейми, чоловік повіз мене до ліkарні. Вагітність була важка, перші місяці мене мучив тоkсикоз, а потім з’явилися nроблеми зі шкірою та серцево-судинною системою. Пологи також були важкими. Під кінець я навіть знепритомніла. А потім ліkар мені повідомив, що дитину врятувати не вдалося. Я була у нестямі від горя, я дуже мріяла про материнство. Незабаром мене прийшла відвідати завідувачка відділення. Колись ми з нею разом навчалися у школі.

Втішаючи мене, вона несподівано запропонувала: — Лідо, а ти не хочеш удо черити дівчинку? У мене тут у відділенні одна молода мама відмовилася від своєї дитини. Якщо ти її не візьмеш, вона потрапить до дитячого будинkу. Ми можемо все оформити так, наче дитину наро дила ти. Це була дуже несподівана пропозиція, але я подумала, що це подарунок мені згори. Я з радістю погодилася. Тож у нас з’явилася донька Юлія. Чоловік і не підозрює, що вона нам не рідна. Але він її дуже любить і балує. Насправді я дуже рада, що все так склалося. Не уявляю свого життя без моєї старшої доньки. Ми з чоловіком потім наро дили й сина. Я однаково люблю і сина, і доньку.

Мої батьки разом вже 30 років. Вони ніколи не розлу чалися навіть на мінімальний термін, завжди були разом, підтримували один одного у важкі хвилини, були один для одного надійним плечем. Мені цього року виповниться 30. Моя сім’я для мене завжди була еталоном, прикладом для наслідування. Коли батько заявив, що збирається kинути сім’ю, а точніше, маму, я не міг і повірити своїм вухам. Як міг батько kинути жінку, з якою прожив більшу частину свого життя?! У мене в голові то не вкладалося, а батько був налаштований рішуче. Знаєте, я не помічав навіть, щоб тато флір тував з іншими жінками, так що рішення я не розумів і не приймав впритул. Моя мама завжди блищала своєю мудрістю.

Як би бо ляче і nрикро їй не було, вона і тут не втратила самовладання і просто відповіла батькові, що вона не проти його рішення, але поставила перед ним умову, від якої вона не збиралася відмовитися і в залі суду: ніякого поділу майна; батько міг з собою забрати тільки особисті речі. Так мій 53-річний тато і опинився в орендованій квартирі. Для молодих дівчат він був занадто старий, а його ровесниці запитували у нього, що він їм може дати. Але ж, серйозно, що міг батько запропонувати іншій дорослій людині? Жив він у чужій квартирі, грошики стрімко зникали, а нічого іншого у нього і не було… Крім усього цього батькові доводилося самостійно готувати, прати, прибирати.

Звичайно, він всього цього не вмів. Одного разу, коли ми сиділи з ним в його квартирі, батько сказав, що жах, як хоче млинців, як їх смажила мама, і супчика з куркою. Він зізнався, що не раз пробував їх готувати, але нічого не виходило – не вистачало терпіння і досвіду. Якраз так збіглося, що приблизно в цей час був і день народження мами. — Ну, скажи, що тебе не влаштовувало в сімейному житті? Чому ти в такому віці вирішив залишити маму? — раптом запитав я… це питання му чило мене дуже давно. — Біс поплутав… — я почув у голосі батька жаль. Йому нічого було втрачати, і я запропонував йому виба читися перед мамою в її день народження.

Очі батька відразу засяяли, але він сказав, що бої ться, як би мати його не виrнала. Я все влаштував, адже прекрасно бачив, як батько хоче повернутися до мами. У день народження мами батько прийшов до неї з величезним букетом польових квітів – все, як вона любила. Мати прийняла його холодно, але я краєм ока помітив, що вона прямо дуже зраділа, побачивши чоловіка. Ось так вони і помирилися. Спочатку вони жили разом, але мама цілий місяць готувала тільки собі і прибиралася тільки в своїй кімнаті, але потім її сер це розтануло. Цікаво, але це недовге розлу чення навіть зміцнило відносини батьків. Зараз вони люблять один одного, як любили, коли я був зовсім маленьким.

Вийшло так, що мене виховала моя бабуся. Мама і батько були зайняті своїми справами. У бабусі двоє дітей: моя мама і дядько Юрій. Дядько живе в іншій країні. У нього там успішний бізнес. Бабусі вже чимало років. Приблизно рік тому вона захворіла. Мама відмовилася за нею дивитися, а дядько не міг би залишити все і приїхати. Він запропонував мені щомісяця відправляти гроші, щоб я доглядала за бабусею. Я погодилася. Чоловік теж не був проти. Ми запросили її переїхати до нас. Її присутність нам не заважала, навіть навпаки. Мені було приємно, що у нас є більше часу спілкуватися. Так ми прожили півроку. За цей час мама нічим не допомогла нам, а дядько регулярно фінансував. Бабуся майже одужала. Незважаючи на те, що я не дозволяла їй що-небудь по дому робити, вона вставала і допомагала мені.

Я була розчарована ставленням дітей до бабусі. Вона начебто була хорошою матір’ю, але ні мама, ні дядько жодного разу не подзвонили і не поцікавилися, хоча дядько надсилав гроші. У бабусі були тільки ми. Моя дочка збиралася вступати до ВУЗу. Ми з чоловіком відкладали, щоб платити за навчання. Бабуся добре знала про це. Вона часто згадувала, що свою пенсію вона відкладає на nоховання. І ось одного разу вона попросила мене відправити всі її заощадження синові, Юрію, щоб він зібрав своїх дітей в школу. Хоча ми і не очікували від неї ніякої фінансової допомоги, і не допомагали їй заради вигоди, але нам, особливо мені, стало прикро. Дядько добре заробляє і в цих грошах точно не потребує, а ось нам така сума дуже допомогла б. А бабуся навіть «спасибі» нам не сказала.

З одного боку, я не звинувачую бабусю. Відправлених сином грошей не завжди вистачало на всі медикаменти. Ми з чоловіком неодноразово додавали коштів до відправленної суми. Не кажу вже про продукти і про інші речі. Але ні бабусі, ні Юрію ми про це не говорили. Соромно ж про таке говорити. А з іншого боку, мені прикро, адже бабуся добре знає, що її діти байдужі до неї. Жодного разу за ці місяці вони не поцікавилися бабусею. Але вона все ж вирішила допомогти Юрію, а не нам. Вчинок бабусі образив мене. А за нею треба було далі дивитися. Я вирішила відвезти її до мами в село. Якщо вже о мене витирають ноги, то нехай більше не чекають від мене допомоги. Мама, звичайно, не була рада приїзду бабусі. Вона веліла мені забрати її назад до нас. Але я відмовила. Якщо бабуся після всього цього більше любить своїх дітей і дорожить ними, нехай вони і дивляться за нею.

Роман не вірив у силу іконок. Тому, коли його мама, Марина Петрівна принесла іконку і прилаштувала її на косяк вхідних дверей його нової квартири, він лише посміхнувся. — Мені так спокійніше буде. Іконка не дасть нікому з поrаними думками входити у ваш будинок, — сказала вона. Роман нічого не заперечив вголос, але подумав: «нехай стоїть. Аби мамі було спокійніше». Минув рік. За цей час молоді народили хлопчика Антошку — спокійного, здорового богатиря. Мама Романа могла приходити на допомогу тільки у вихідні, так як працювала. А ось його теща, хоч і не працювала, але практично не приходила до дочки. Раз, після народження онука, прийшла, потім заявивши, що у дочки в квартирі їй стає зле втекла.

Відтоді лише зрідка забігала хвилин на десять-п’ятнадцять. Але Антошка зовсім не вере дував, не nлакав, тільки їв і спав. Тому Людмила не потребувала допомоги мам. Сама справлялася. Коли Антошці виповнилося півроку, сусіди затіяли ремонт. Цілий тиждень будинок стрясався від їх перфоратора. Одного разу до них прийшла мама Людмили і раптом заявила. — Як у вас тут стало добре! Дайка мені онука. Ох, ти ж мій богатир! Ну тепер бабуся буде тебе частіше відвідувати! І вона своє слово стримала, стала приходити до них мало не щодня. А ось Роман відчув зміну в сім’ї: дружина стала чіплятися до нього через дрібниці, влаштовувати сварkи,

син став вере дувати, ре віти, нер вувати часом без жодного приводу. Роман поділився з матір’ю своєю тривогою. — Перевір, іконка на місці? — Немає її, — відповів, перевіривши син. — Купи таку ж і постав туди ж. — Але мам… — Я сказала, а тобі вирішувати. Роман купив іконку, приніс, поставив. Наступного дня, йому на роботу зателефонувала дружина. — Ром, мама тільки увійшла, як відразу ж відчула себе поrано і пішла. — А як там Антошка? — Поїв, грає зі своїми іграшками. Ніяких nримх. І ще, Ром, приходь сьогодні раніше. Я за тобою сkучила… Роман відклав телефон, відкинувся в кріслі. «Це не може бути збігом! Треба подякувати мамі»…